Біва

Ми не часто розповідаємо про традиційні японські інструменти. Сьогодні нашим гостем стане біва (琵琶) – аналог нашої кобзи, або європейської лютні. Схожість чисто зовнішня, оскільки грають на ньому дещо інакше. Біва прийшла до Японії з Китаю у VIII , і колись цей інструмент мав назву “піпа”. До Китаю “піпа” потрапила з Індії. Історично існтрумент використовувався будистськими ченцями, самураями, аристократами. Зазвичай він був доповненням до розповідей, але також і для інструментальних композицій. Придворні імператора повинні були володіти грою на біві. В ХХ сторіччі інструмент став популярний серед освічених молодих жінок. Після Другої Світової Війни популярність дещо спала, але із зростанням зацікавлення до Японії та появою жанру бігін почалося відродження гри на біві. Виконавиця Кьокусуй Ямазакі навіть стала живим національним скарбом. З давніх часів збереглися навіть ноти. Однак в сучасній поп-культурі біва так і не знайшла свою нішу, на відміну від шямісену.

Загальна конструкція має грушоподібну форму. Задню частину корпусу видовбують з цільного дерева, далі наклеюють гриф та верхню деку. Є 4 або 5 ладів, нижній – дерев’яний. Вони високо піднімають струни над грифом. Головка грифа повернута назад на майже 90 градусів. На корпусі є два отвори у вигляді напівмісяця, а також прихований резонуючий отвір під тримачем струн. Саме тому струни мають особливе звучання. Щоправда, грати так само, як на гітарі чи банджо не вийде через згадане високе розташування струн. Тому їх або притискують на ладах, або притискують між ладами, при чому в останньому випадку звучання називають “саварі”. Другою рукою б’ють по струнам спеціальним плектром. Аби плектр не пошкодив деку, на ній кріплять горизонтальна смужка з жерева, шкіри, тканини або лаку.

Існує кілька різновидів біви. Найстаршими є ґаку-біва та ґоґен-бива. Перша найбільш наближена до “піпи”, має чотири лади. Довжина ґаку-біви 41 см. Голівка струнотримача відігнута назад. Музикант має сидіти прямо, тримаючи інструмент на колінках. Існтрумент налаштовують згідно з тональностями японської музики ґаґаку. В свою чергу ґоґен-біва мала 5 струн і вийшла з вжитку до початку IX сторіччя.

В VII—X століттях на півдні Кюсю з’явилися кілька різновидів існтрументів, в конструкцію вносили зміни будистські ченці, котрі використовували біву для своїх ритуалів. Особливо біву полюбляли сліпі музиканти мосо, і через це інструмент стали називати мосо-бівами. Втім, існує теорія про селянське походження мосо-біви. Вони маленькі, форма не має жодних стандартів. Але всі вони мають 4 струни та 4-6 ладів. Мосо-біва – розбірна, аби її легше було транспортувати під час переходів. Згодом мосо-біва та загальна традиція мосо контролювалися гільдією сліпих музикантів Тодо-джа.

Сестричка “мосо-біви” – “саса”. Вона ще менша, і її брали зазвичай для очищення будинків селян. Після виконання обрядів (зазвичай це сутра Коджіна та пісні до очищення) ченці грали пісні по загинулих воїнів (кудзуре) та епічні саги. Замість смужки дерева чи шкіри використовували смужку бамбуку.

Традиція мосо-біви та саса-біви занепала на початок періоду Камакури (XII-XIV століття). Саме тоді з’явилася хейке-бива. Назва походить від сказання “Повісті про дім Тайра” (Хейке-моноґатарі). Хейке-біва менша за ґаку, її тримабть горизонтально. Натомість плектр досить великий, його кінці загостареі. Лади нижчі, при чому їх розташування в кожному інструменті різне.

Heike Biwa (Japanese) (????)

Окрім того існує сацума-біва, котра виникла в кінці XVI століття на півдні Кюсю в місцевості Сацума. Вона вужча за хейке, але головка грифу масивніша. Сацума-биву носили з собою кочові ченці, котрі приносили новини зі всієї Японії для правлячих самурайських кланів. Самий відомий твір “Балада Шірояма” про останні години життя Сайго Такаморі в битві при Шіроямі. Сацума-біва вимагає великого зусилля під час натискування на струни, і тому його вважають чоловічим інструметом. З часом існтрумент став своєрідним символом духовного протистояння більш сучасним течіям в мистецтві. За рахунок торговців із Сацуми інструмен розповсюдився по всій Японії, і музика ставала менш помпезною і більш доступною для широких кіл. Імператор Мейджі любив грати власне на сацума-біві. В XIX столітті почали виникати нові стилі та цілі школи виконання. Особливо відомими стали Кіншіна Наґата, його учениці Кінджьо Суйто та Цурута.

В 1890-х роках на півночі Кюсю виник останній різновид – чотирьохструнна чікузен-біва, корені котрої тягнуться від мосо-біви. Цей інструмент використовувався для сказань. Через занепад та закриття гільдії Тодо-джа ченці змушені були грати те, що вимагала публіка, навіть найнепристойніші пісеньки. Цьому спротивилися Тачібана Кьокуо та Цурусакі Кенджьо, котрі разом з виконавицею Йошідою Такеко зробили особливий інструмент. Корпус виконали з м’якого дерева павловнії, налаштування зробили схожим на шямісен. Початково інструмент був чотирьохструнним але з часом став п’яти. Кьокуо почав рекламувати новий інструмент в Токіо, де до нього потягнулися учні. Але з часом вони розкололися на два табори: Асахікай та Тачібанакай – вони існують у вигляді шкіл і в наш час. Загалом твори діляться на три жанри: короткі ліричні інтерлюдії бан та ґо (часом наповнені символізмом), а також семе (батальні сцени, часом пафосні).